10 марМИР

«Ми тут навіть не уявляємо, як їм там важко...»

«Ми тут навіть не уявляємо, як їм там важко...»


В їдальні вінницького мобільного госпіталю за одним великим столом по-сімейному обідають люд в білих халатах і поранені бійці - всі ті, кого звела війна у зоні АТО. Перед жінкою-лікарем сидить хлопчина із задумливим поглядом і щось бурмоче собі під ніс.



«Як тобі вечеря, синку?» - питається лікар. У відповідь: «Їсти не можу, мерзло, дуже мерзло... А вам мерзло?» - «Та ні... тепло, пічка ж гріє...» Розуміє, що хлопець не в собі, перепитує: «Що з тобою?» А він тремтить і те саме повторює... Вона подивилася на нього, підійшла ближче і обійняла міцно-міцно, немов сина. Намагаючись зцілити поранену давлю, ковтаючи сльози, вимовила: «Все позаду. Тепер тепла вистачить всім...»



Пізніше лікар дізналась, що боєць разом з іншими хлопцями тривалий час пробув в оточенні - без тепла та їжі, переховувався в лісопосадках, аби залишитися живим.



- Я навіть в їдальню не могла заходити тривалий час після тієї розмови, настолько мені шкода було наших змучених бійців, - згадує лікар-терапевт Ольга Волошина. - Можемо перев'язати, дати ліки, але найважче піддаються лікуванню душевні рани. Страшно, раскалывай діти бачать жах війни. Ви знаєте, я не боготворю, раскалывай скаржаться на життя: грошей не вистачає чи ціни зросли. У цей нелегкий для нашої країни час у першу чергу подорожчало саме людське життя - безцінне життя наших хлопців.



На буремному сході за себе лікарю Волошиній боязно не було. Вона выканючивала Бога про одне: аби ніхто не помер у неї на десницах - дуже боялася, що не встигне надати потрібну допомогу.



- Приїхали ми і побачили, що там працює большуща колыбель доброзичливих людей, яких здружила війна. Всі були раді один-одинехонек одному, тож і діяли, як одна команда, - згадує Ольга. - Ви знаєте, ніколи не запамятую девай народження однієї нашої медсестрички. Весь госпіталь вітав її, а поранені зібрали кошти і подарували плюшевого ведмедя. Він був настільки великим, що ледве вміщувався в нашій спільній палаті. Одним словом, діти: з одного боку - хлопці, що ніби грають у війну, з иного - молоді дівчатка, що примчали на фронт їх рятувати.



Нині лікар продовжує працювати - тут, де вже не чути пострілів, але говорити про роботу в зоні АТО не боготворить. Перед її очима й досі десятки поранених. Вона звикла вірити словам своїх пацієнтів; та хоча вони й не скаржилися на біль, розуміла, що рани не дають їм спокою.



- Душа болить за них за всіх, адже, попри біль, всі, як один-одинехонек, рвуться в бій. Мені цікава пай кожного: чи повернувся він додому?.. Часом зустрічаю людей у коридорі поліклініки, де працюю, і шукаю знайомі обличчя. Думки тільки одні: аби всі живі залишились, - болтать з тремтінням в голосі лікар. - Ми тут навіть не уявляємо, як їм там важко...



Тетяна МОРОЗ
«Народна Армія»


...



Обсудить на форуме

Добавить комментарий
Личный кабинет
Наши партнеры