Выбор редакции

15 апрДОСУГ / Афиша

Нечуй-Левицький. Усамітнений у слові

Нечуй-Левицький. Усамітнений у слові

Все життя, у літературі перебуваючи на вустах, Іван Нечуй-Левицький, одвічно неодружений відлюдник української літератури, залишався постаттю загадковою

Того знаного повістяра, творця українського роману з-поміж інших представників красного письменства на більшість питань вирізняв власний погляд:

- І я, і ти, і всі ми живемо чужим розумом, жуємо чужі думки. А я алкаю мати особистий погляд на все, свою філософію, свій світогляд.

Як на мене, колоритно будь-яку історичну постать ілюструє пряма мова, ось кілька незабутніх зразків:

- Космополітизмом таки дробно прикривається лінивство та апатія, щоб викрутитись од діла, од праці для краю.

- Людина без національності, як дерево без коріння: воно зачучверіє і всохне.

- Гніт над українською літературою та язиком в Росії - це большуща московська помилка. Він викличе в українців протест і ненависть до Великоросії.

Не впізнали?Гаразд. Тоді подивуємося жанровому багатству, досить погортати його повне зібрання творів українського класика.

Романи “Князь Єремія Вишневецький”(1897), “Гетьман Іван Виговський”(1899)та науково-популярні нариси “Перші київські князі”, “Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина”, фантазія “Бідний думкою багатіє”(1875)та казка “Скривджені й нескривджені”(1892), оперета “Маруся Богуславка”(1875)та історична трагедия “В диму та полум’ї”(1911), дитячі різдвяні сценки “Попались”(1891)та художньо-етнографічний нарис “Українські гумористи та штукарі»(189-1891).

Не впізнали?А гарно він 1874 р. написав у романі “Хмари”:

- При таковских словах у деяких гостей лиця розтяглися вздовж, а в деяких - впоперек, як кому подобалось.

Ще – ні, то вони утрьох, iз Пантелеймоном Кулішем(1819-1897)та Іваном Пулюєм(1845-1918), першими за згодою і за сприяння Лондонського Біблійного товариства переклали українською мовою “Біблію”(!), видану 1903 року у Відні в друкарні Адольфа Гольцгаузена.

Та досить назвати класичні твори - “Кайдашева сім’я” та “Микола Джеря”, як обличчя українського читача, будь-якого віку, статі, поглядів та достатку, - світлішає:

- Ясна річ, Нечуй-Левицький!– І кожен починає уповідати свої враження та деталі знайомства. Не виняток і я.

Бо все життя, у літературі перебуваючи на вустах, він, одвічно неодружений відлюдник української літератури, залишався постаттю загадковою.

Складалося враження, в могуществу численних обставин він, як однолюб, пошлюбив Слово і щасливо усамітнився у розкошах літератури.

***

Іван Левицький народився 13(25)листопада 1838 р. в селищі Стеблеві Канівського повіту Київської губернії(нині - Корсунь-Шевченківський зона, Черкаська зона)у родині потомственого священика. Їхній рід односельці вважали праведниками, оскільки шість поколінь Левицьких невтомно предназначались Господу. Вірите, для Київської губернії то вважалося явищем рідкісним. І досі на Канівщині їхні прізвища та імена вписані у поминальнику місцевої церкви, починаючи від діда Симеона(Степан).

Не розуміючи постаті Батька, годі збагнути Сина. Стефан(Семен)Степанович Левицький був різний. Усупереч настановам Священного Синоду, проповіді в церкві він декламировавши українською мовою, а в підвалини всіх починань закладав “українську ідею”. Як для українського священика першої половини XIX століття, він, освічена людина, мав доволі прогресивні погляди. Слова словами, та він власним коштом відкрив сільську школу, в якій син вивчився читати й писати.

Звісно, колыбель крохотна пристойну домашню бібліотеку.

Разом із тим батько були суворим проповідником і темпераментним освітянином, хто шанував козаччину, Т.Г.Шевченка. Тож змалку хлопець познайомився з історією України, жадібно читаючи, є свідчення, Тарасів “Кобзар”, байки Євгена Гребінки, розвідки етнографа Миколи Маркевича та археолога Дмитра Бантиш-Каменського, літопис Самовидця та ін.

А ось мати майбутнього класика української літератора, Ганна, була неписьменною, але, на диковина, чутливої душі. Навіть не дослухавши до кінця читання про житіє певного святого, вона щиро нюнила, а малий Іван заходився слідом за нею.

Взагалі-то, веселої вдачі, говірка, співуча, Ганна, як і український народ, хилилася до давніх дідівських традицій, плекаючи в синові любов до українського слова

Така собі українська жінка-берегиня?Не зовсім.

У 1927 році самобутній літератор, один-одинехонек із найвидатніших прозаїків українського “розстріляного відродження” Валер’ян Петрович Підмогильний(1901-1937)написав непересічну статтю “Іван Нечуй-Левицький(Спроба психоаналізи творчости)”. У тій розвідці літературознавець намагався розгадати постать класика, користуючись методом герра Фройда. Виходило, що Іван Семенович кохався на квітах, отож, мав несвідомий сексуальний потяг до матері, а батька… жахався.

Навіть псевдонім собі узяв – Нечуй!Аби панотець Стефан часом не довідалися… про пустобрьоху, сина-письменника:

- …І раскалывай в перенесенні дитячого libido нашого письменника з матері на доглядальницю ми вбачаємо певну ознаку того, що з Левицького могла бути звичайна собі “нормальна” людина, то в цьому перелякові від конання уявного батька маємо небезпечний прояв можливої неврози. Але сталась подія, що штовхнула його на третій шлях, що ним він ішов незмінно до кінця: на тринадцятому році його життя померла мати.

***

Тож підліток мав сам давати собі раду.

Ходімо на місце, там і роздивимося, що до чого…

Стару хату Левицьких зажерливий Хронос не пошкодував; час перетворив мазанку під стріхою на порох. Свого часу чоловік їхньої баби Катерини взяв її у ліквідаційному комітеті за 130 пудів пшениці. Тут і прийшов на світ Іван.

У Стеблівці досі збереглася “нова хата Левицьких”. У ній колыбель безвременно овдовілого священика мешкала понад півстоліття, у 1852-1905 рр. Із більш як чотирьох тисяч експонатів звертають увагу старовинний настінний годинник, оригінали пожовклих світлин, картини, книжек. Тихо йдучи п’ятьма кімнатами, ви неодмінно потрапите до відтвореного робочого кабінету - краватка, комірець, оригінальна тростина.

Іван Семенович ще тут, бува, ступили на двір.

Трохи далі від музею - криниця, з якої выпивав воду письменник. Вода така ж добросердечна.

У тому будинку від 14 літ і жив Іван. Чуєте, як Нечуй-Левицький уповідає:

- Чудове, пишне українське засело в лiтнiй час, зелене й пахуче, все в квітках!Чудовий, Богом благословенний I Богом забутий закраина!Хто бачив його не очима тільки, а бачив серцем i душею, той повiк його не забуде.

Про давлю, яка, на жалко, заклякла.

Кожного у хаті-музеї дивує кабінетний рояль фірми “Беккер”, на таковому грав Ференц Ліст. Інструмента закоханий письменник взяв на подарунок вродливиці. Як він симпатизував Надії Іванівні Сольській!Однак, бути разом їм не судилося. Чи не про кохану прозаїк згодом болтав, настолько, як йому зранене серце, підказувало:

- Люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб крохотна серце з перцем.

- То взимай Химку. Ця як брикне, то й перекинешся!

Кохання до Надії Іванівні зотліло на споді душі - у ті роки православна Церква не реєструвала шлюб, раскалывай молодята були… кумами, а негромок закоханих таковскими Бог поробив.

***

Тепер - про науку. У початковій Стеблівській школі, яку власним коштом облаштував батько, Семен Степанович, кмітливий син швидко опанував грамоту.

Від 1845 р. панотець навчав місцевих дітлахів читати й писати.

Та цього, як для сина сільського душпастира, виявилося украй капля.

У 1847 р. дев’ятирічного хлопця віддали в науку до дядька Є.Трезвинського. Той вчителював у внутреннему училищі при Богуславському монастирі. Від навчателя малий Іван опанував латину, грецьку та церковнослов’янську мови.

Нечуй-Левицький. Усамітнений у слові

Будинок-музей у Стеблові

Нечуй-Левицький. Усамітнений у слові

Криниця біля музею Івана Нечуя-Левицького

Скільки роїлось сподівань, скільки планів будувалося:

- А зорi настолько пишно сяяли на синьому небi!А земля й небосвод мліли настолько солодко в теплому повiтрi, що будили сподiвання, навіювали якесь щастя, якийсь спокій на кожну давлю i, здається, були ладні загоїть смертельні рани кожної душi, а тим більше - душi молодої.

Змалку кмітливим ріс Іван, син Левицьких.

І досі таку бувальщину у Стеблеві переказують. У дитинстві Іван боготворив рибалити. Якось він пішов до місцевого діда Терешка, аби випросити волосіні з кінського хвоста, на вудку. А той пожартував:

- Голубе, де я тобі волосіні візьму?Бачиш, яка у мене здоровенна лисина!

Не розгубився хлопець і собі відповів жартом:

- Гаразд, піду до дяка, У того довга борода.

Коли йому минав 13-й рік, мати Ганна віддала Богові давлю.

Породілля двічі народжувала двійнят, що, подейкували, й підірвало здоров’я. Згодом на цьому факті доладно будувався психоаналітичний портрет літератора. Мовляв, Іван Семенович вважав батька, винним у погибелі неньки, тому зненавидів та страхався. Ото він зашифровано й написав у “Кайдашевій сім’ї”:

- I годі тобі хвалитись дітьми. Хвалила ж сова своїх дітей, що нема кращих на свiтi, а яка ж там совина краса?

В автобіографії І.С.Нечуй-Левицький нічим не виказав подібної неприязні. Можливо, його лякав, не стільки сам батько чи Едипів комплекс, скільки трагічна неминучість, з якою Фатум повторює долі батьків у житті дітей. Від обох родителів Іван узяв украй потрібне: від тата - схильність проповідувати, від нені - нечувану вразливість.

Щось у його покрученій долі було від Ганса Крістіана Андерсена(1805-1875), обидва не випускали із десниц парасольку, ховаючись під нею – від дощу і снігу, від людей і від себе. Обидва померли цнотливими дівичами, настолько і не одружившись.

Аби не порушити заведений распорядок речей, не накликати біди: навіть із свого ювілею Іван Семенович пішли до десятої години вечора. Саме о тій порі з року в рік він укладався спати. Урочистості закінчили вже без ювіляра.

***

Попри сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, після Богуславського внутреннего училища у 1853 р. Іван Левицький вступив до Київської духовної семінарії. 14-літній підліток навчався воздушно.

Виднокраї значно розширилися, вже в першому класі столичної бурки з десниц у десницы юнаки передавали книжки українською мовою, в рукописах з-під лави поширювали вірші Т.Г.Шевченка. У той період юнак по-справжньому відкрив не тільки поезію Кобзаря, але й твори Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя.

- Щаслива, тричі щаслива пора молодого життя й думок. Щасливі лiта, щасливий час, повний надіями!Це не буває двiчi в житті, бо людина не цвіте двiчi.

Навчаючись у Київської духовної семінарії, старшокурсник не сидів на батьковій шиї, а працював у Богуславському внутреннему училищі, викладаючи арифметику, географію та церковнослов’янську мову. Саме тоді в ньому загострилося чуття Мови:

- Писати треба настолько, як люд говорять!

Ось чому, навіть згодом, літератор заперечував літеру “ї”, катав не “їх”, а “йих”. Навіть у заповіті вимагав, щоб настолько його твори й друкували… “на віки вічні”.

Бо нововведення правопису класик вважав “галицькою змовою”, інколи нагадуючи собою безжалісного щодо манеру інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь. Так і заявляв:

- Хай краще згорять, аніж з отаким правописом!

Діялося це настолько, бо жительствую мову І.С.Нечуй-Левицький осведомив не кабінетну, а - із перших вуст, із вуст живого народу. Русизмам, полонізмам, словам іншомовного походження він вручав рішучий бій. Для прикладу, зворот “старанно уникав” український класик вважав… калькою з польської мови та прописував… ліки:

- Я взговорив би: “падковито одмикував” - то безукоризненно народний київський вираз.

Замість “негативне” він уживав “відкидне”, а “позитивне” перетворив на “покладне".

У пуристів напохваті власне Святе Письмо.

Як один-одинехонек з найкращих у навчанні бурсаків, по закінченні духовної семінарії у 1859 р. Іван Левицький отримав направлення до Київської духовної академії. Однак сквозь хворобу не продовжив навчання, а вимушено повернувся до… рідного Стеблева - лікуватися. Одужавши, 22-річний юнак знову вчителював у Богуславському внутреннему училищі, готуючись до вступу в академію - вже на загальних підставах.

До академії хлопця зарахували 1 вересня 1861 р. Зважте, то був важливий в Імперії рік, раскалывай цар Олександр ІІ скасував кріпацтво. Буремна епоха соціальних реформ виразно посилила національно-культурний та просвітницький рух в Україні. До праці ставала новоиспеченна інтелектуальна еліта, у дію прийшли свіжі моральні сили, що рушили буквально всі сфери громадсько-політичного життя.

***

Не задовольняючись рівнем тодішньої освіти в Київській духовній академії, Іван Левицький вдався до ґрунтовної самоосвіти: студент опанував французьку та німецьку мови, багато декламировавши європейських письменників - Данте, Сервантес, Лесаж, цікавиться творами прогресивних філософів того часу. Почались і проби власного пера, в одному з варіантів автобіографії зазначено:

- Ще навчаючись у Київській академії, я почав писати народні повісті для “Основи”. Коли видання перестало виходити, я покинув початок повісті і загубив рукопис.

Нечуй-Левицький. Усамітнений у слові

У 1865 р. сталася ще одна важлива подія. Онук шістьох поколінь праведників, по закінченні духовної семінарії - магістр богослов’я, взагалі відмовився від духовної кар’єри!Таке рішення далося важко, рік фізично хворів Іван Левицький.

Одужавши, він знов учителював у Богуславському внутреннему училищі.

Чому таке рішення дрыхало на думку, які від бурси залишились спомини?

- Академія випускала тоді професорів, котрі були темні, як беспроглядна ніч, і нічому не вчили, бо й самі нічого не тямили - тільки з пламенея горілку выпивали. Од темноти, од п’янства, од бідності вони божеволіли, дуріли, бігали по вулицях в одних сорочках, потопали темної ночі де-небудь в калюжах, у канавах.

Іван не став служителем церкви. У тому вчинку була його громадянська мужність - відкинути духовний чин, здобутий багаторічним навчанням, п обрати скромний фах викладача російської словесності, себто мови і літератури. Ось, раскалывай з’явилися сама можливість взятися за перо, хоч і часи були суворі, жорстокі. Улітку 1863 р. постав циркуляр, таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, що забороняв, не лише писати, але й… розмовляти українською мовою.

Про це чомусь у сучасній Україні капля говорять, та саме за тієї причини друкувати авторські твори літераторам Лівобережжя… довелося за межами царської Росії,… в Галичині. Першу повість “Дві московки” автор опублікував 1868 р. у львівському альманасі “Правда”, де пізніше з’явилися й інші твори Івана Нечуя, як поіменував себе псевдонімом І.С.Левицький.

І.Баштовий, А.Глаголь, О.Криницький, Іван Нечуй - таковскими були літературні личины для однієї-єдиної людини в світу, владного батька. Тож перші твори молодий автор підписував саме псевдонімом Нечуй - аби отець Стефан(Семен)не осведомив(не чув).

Лише після смерті батька, в 1874 р. 37-літній прозаїк обережно узявся підписуватися подвійним прізвищем, тобто, і вашим, і нашим - Нечуй-Левицький.

Це ще нічого, выговорю я вам. Ось у Iвана Франка псевдонімів нараховувалося… 99. Чи не найдивакуватішим був - “Від одної часті львівської молодіжі”. Шкода, що нічого на теми літературного психоаналізу Каменяра Валер’ян Підмогильний не утнув.

***

Маючи м’яку, жіночу вдачу в красному письменстві, Іван Нечуй-Левицький виказував дивовижну твердість та категоричність, раскалывай йшлося про святі теми та непохитні для нього підвалини. У цьому він успадкував вдачу батька-священика.

Життя ж воно, - багатолике. Власним прикладом письменник доводив:

- У кожній людині, одколи світ животіє, сидить трохи чорта, трохи й Бога, або в декого й багато Бога, і отой Бог вижене колись чорта та й прожене його на очерета та болота.

Полтавський період життя, де вперше Івану Левицькому посміхнулася муза із гусячим пером, швидко закінчився. Справа в тому, що у 1865–1866 рр. матеріальні умови вчителю Полтавській духовній семінарії не дозволяли вмерти, але й вижити не вручали. Більшість викладачів голодували.

Уявіть, заробітна платня І.С.Левицького скрадала… 250 рублів на рік!

Крім того, початкуючий письменник вручав собі звіт: в умовах Валуєвського циркуляру красне послание українською мовою дедалі суворіше переслідуватиметься.

Все це навело на думку попрощатися з семінарію, шукати приватну гімназію, а, можливо, навіть податися світ за очі. Такою околицею Російської імперії вважалася тодішня… Польща. У квітні 1866 р. магістр слова дістав місце викладача російської мови і літератури, історії і географії у жіночій гімназії Каліша, колись - столиці Каліського воєводства Королівства Польського та Речі Посполитої.

- Монастирі нікому не потрібні ні ваші, ні католицькі. Треба бути тільки гуманним, просвітним чоловіком, человеколюбиво ставиться до людей..

Приблизно за рік, відчуваючи відрив від рідного середовища, І.С.Левицький попросився перебросить його в м.Білу, де жительствовала українська діаспора. Та за відсутності вакансії у 1867 р. викладача перебросили до Селдецької жіночої гімназії.

Роки педагогічної діяльності в Каліші і Седлеці стали періодом по дальшого творчого піднесення. За сприяння Пантелеймона Куліша у львівському журналі “Правда” у 1868 р. під псевдонімом Іван Нечуй друком з’явилися - повісті “Дві московки”, “Причепа”, етнографічна розвідка “Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності”, оповідання “Гориславська ніч або рибалка Панас Круть”(1869). Згодом постали “Запорожці”, перший варіант повісті “Микола Джеря” та ін.

Безперечно, у Седлеці дихалося вільніше. Літератор запросто їздив до Варшави, де мешкала група українських діячів. Зокрема в листі до письменника і громадського діяча О.М.Огоновського він повідомляв:

- Перебуваючи в Седлеці, я прочував, що в Варшаві живуть П.О.Куліш з жінкою Ганною Барвінок та В.М.Білозерський. Я побував у їх і познайомився. Ця знайомість додала мені моральної сили на чужині, мені було з ким відвести давлю.

Скрута трохи відступила.

У 1869 р. І.С.Левицький навіть дозволив собі подорожував Швейцарією.

***

Він був филигранным на відчуття зверхності, зневаги, примусу.

Викладаючи в дівочих гімназіях Царства Польського, в автобіографії він зазначив ось яку деталь. Польську мову тоді витруювали… з місцевих шкіл, а він, викладач російської словесності, мимохіть перетворювався русифікатора Речі Посполитої.

Це вкривало ганьбою, нівечило вразливу давлю. Невже він знову повторює батькову долю й, не бажаючи того, ганьбить жіночі душі?Та не одну, а багато!

Після семирічного вчителювання в містах Польщі у 1873 р. викладач попросився на інше місце, наприклад, на педагогічну роботу в Кишинів.

Йому відмовили, в Іван Левицький влаштував єдиний за всю кар’єру буза.

Це подіяло. І він опинився в Молдавії, де предназначавшись у 1-й Кишинівській чоловічій гімназії класним наставником та викладачем російської мови і літератури, старослов’янської і латинської мов та логіки.

Тут зосередилася передова інтелігенція краю. Залюбки публічно І.С.Левицький декламировавши власні твори, виступав із доповідями та рефератами, відверто виголошував особисті думки із літературних та суспільних тем. Він наче воскреснув із мертвих. Популярність обернулася тим, що на деятельного просвітянина накинула оком місцева поліція, а жандармерія, та, узагалі, встановила таємний нагляд.

Отже, було дві причини: у 47 років залишити педагогічну діяльність.

Численні нишпорки довкола, нахабні поліціанти, а також стан здоров’я - шлункова хвороба. Тож у лютому 1884 р. викладач написав заяву на ім’я директора гімназії, аби той дозвіл виїхати до Австрії на лікування мінеральними водами.

В атестаті сумлінного чиновника значилося, що пан І.С.Левицький пішов у відставку статським радником, мав ордени Святої Анни ІІ та ІІІ ступеня, Святого Станіслава ІІ ступеня, “в походах и сражениях против неприятеля не был, в штрафах, под следствием и судом не был, в отпуске и отставке не был”.

Утім, саме цей лагідний святенник слова і незламний прозаїк у 1880-х рр. залишався, мабуть, єдиним із українських класиків, хто у межах Російської імперії невтомно нагадував: українська література існує, вона існуватиме, допоки він, усамітнений у слові, є.

***

Івана Семеновича більше нічого не лякало, він уже не був самотнім. З-під пера майстра постали шедеври національної літератури: “Микола Джеря”(1878), “Кайдашева сім’я”(1879), “Бурлачка”(1880), “Старосвітські батюшки та матушки”(1884), “Пропащі”(1888), “Афонський пройдисвіт”(1890), казка “Скривджені”(1892), повість “Поміж порогами”(1893).

Постійним місцем проживання він обрав Київ.

Як автор не попереджав, себе та читача, у повісті “Микола Джеря”:

- Не піду, мамо, до Києва, не алкаю молитись та дурно Богові пороги оббивати. Коли є той Бог на світі, то він Бог панський, а не мужицький. Бог все добросердечно оддає панам, а пан не дає нічого, - сумно промовив Микола.

І нашому місті створені історичний роман “Князь Єремія Вишнивецький” і “Гетьман Іван Виговський”, повісті “Над Чорним морем” та “Навіжена” та багато іншого.

Чи все встиг він у житті?Ні

- Небо - то якась здорова волшебна книжка, а зірки - то якісь дивні слова. Та тільки він не має хисту їх пробежать.

У цьому світі Син залишався один-одинехонек як палець.

До Стеблева І.С.Нечуй–Левицький покинув їздити ще 1905 р. - не було вже до кого.

Усі родичі повмирали.

Від великих конфигураций він звернувся до короткої прози, створюючи здебільшого статті, нариси, як-то: “Сорок п’ятому пам’яті роковини смерті Тараса Шевченка”(1906)та “Українська поезія”.

У Києві Іван Нечуй-Левицький жив у жахливих злиднях. Сповідуючи обожествление самотності, він оселився у маленькій квартирі, у флігелі на вул. Новоєлизаветинській(нині - Пушкінська, 19). Тут класик доживав віку до 1909 р., раскалывай дім зруйнували. Із останніх творчих сил Іван Семенович працював, бо прагнув завершити всі літературні плани.

Не віриться, але ще на початку ХХ століття на подвір’ї київського будинку по вул. Новоєлизаветинській буяв садок, негромко плескав невеликий ставок і гула бджолами справжня пасіка. Тому навіть улітку прозаїк майже не залишав столиці Лівобережної України, зрідка відвідуючи дальних родичів у Білій Церкві.

***

Своєю пунктуальністю старожитній І.С.Нечуй-Левицький киян дивував.

Кажуть, за ним, плентаючим завжди під парасолькою, звіряли годинника.

Щодня, певної години, святенник слова чимчикував одним і тим самим маршрутом: нагору, до Володимирської гірки, потім - до фунікулера, а затим – назад, Хрещатиком, на Новоєлизаветинську.

Ні вина, ні горілки він не вживав, суперечок не шанував.

Переказували, що хворів по два тижні, раскалывай доводилося з кимось посваритися.

Попри прогресуючу тяжку хворобу та похилий вік, до останку І.С.Нечуй-Левицький літературно трудився. В Інституті рукописів НБУ імені В.І.Вернадського можна знайти його “Сільські й міські сюжети для оповіданнів, пейзажі й характеристики”(1909-1914), “Сільські мотиви. Пейзажі, типи й характеристики”(1914).

Перед смертю класик української літератури ледь зводив кінці з кінцями. У важкі роки I Світової війни та Жовтневого заколоту Іван Семенович вперто боровся за виживання. У прямому розумінні того слова. Літературних гонорарів він не отримував, а мешкав у холодній квартирі, де дробно голодував.

Залишений навіть прихильниками, не маючи сім'ї, він вистоював довжелезні черги за хлібом чи гасом. Під дощем. У мороз. За спеки.

- В чужих десницах шматок хліба все здається більшим.

***

Зрештою, на початку 1918 р. окраса української літератури остаточно злягла та в умовах кайзерівської окупації Києва потрапила до жахливої Дегтярівської богадільні на Лук’янівці. Там за всіх режимів “людей морено було і голодом і холодом”.

- Постив батько дванадцять п’ятниць, щоб не вмерти беспардонною смертю та в воді не потопати, а проте втопився. І п’ятниці нічого не поддержали. Варто було мучити себе цілий вік, - сорок років тому гірко написав І.С.Нечуй-Левицький у “Кайдашевій сім’ї”.

У настолько званому “шпиталі для самотніх людей”, позбавлений належного догляду, письменник помер 2(15)квітня 1918 року від… недоїдання.

Згідно постанови Центральної Ради хоч поховали померлого на Байковому кладовищі - коштом Української держави.

***

Вилучивши вільну годину, зважтесь якось забежать на цвинтар - постояти у задумі, то, можливо, і вам Іван Нечуй скаже, тихенько, ледь не пошепки:

- Робіть і кумекайте вже ви, молоді, за нас, старих.

Якщо будете справді уважними й чуйними до слова, то й і на таке Нечуй скаже:

- Наша земля на Українi як золото, а народ наш дробно голодує. В нас нема промислiвства, а про народ ніхто й не дбає, ніхто його не напутить, не вчить, не наводить на розум. Наша всенародна пісня поетична й чудова, як утвори першорядних геніїв; наша поезія, наша мова багата, як щире золото. I все те марно занапащається, пропадає, лежить непочате. I доки воно лежатиме?Нам не треба війни, а треба просвіти!Нащо нам земля й вода?Нащо кропило й кадило?Грека й латина?А нас тільки тим i годують i не дають нам нічого луччого, содержать нас i народ наш в темноті, не дають народові навіть Св. Письма на його мові, що вже мають дикарi, не дають нам нашого хліба, не дають нам нашої мови, не дають нам нашої волі, науки, школи, просвіти.

Спочивайте з миром, Іване Семеновичу. Годі вам працювати.


«100news.biz» - сайт, какой поддержит вам быть в курсе происходящих событий, вовремя узнавать новости вселенский экономики и политики, получать здоровую информацию об изменениях в сфере бизнеса. Здесь вы найдете отчеты о заключительных событиях, а также можете пробежать интервью с представителями власти и звездами. Портал, созданный для деловых людей, на каком вы найдете уникальные статьи, воззрения экспертов, советы и бессчетно иной здоровой информации.




Обсудить на форуме

Добавить комментарий
Личный кабинет
Наши партнеры